Псі-ком'юніті Черкаси

Кіноогляд. «Трясовиння» («Топи», 2021, РФ)

psycommunity — Tue, 12 Dec 2023 06:53:58 GMT

Справжній наочний посібник по нетутешньому життю. Сім серій «Трясовиння» першого сезону затягнуть так, що не відірватись. Випереджаючи, скажу, що другого сезону не буде – сценариста визнали іноагентом і «шиють справу» на батьківщині.

Тож, що можна очікувати від завершеного першого сезону? Компанія молодих людей потрапляє в позачасся, Посмертя, постцивілізацію, якщо можна так сказати. І тут відбуваються речі, які найкраще відтворюють спосіб існування тих, хто помер чи є у позамежжі. Немає нічого чіткого і сталого, все пливе – і разом з тим, усьому знаходиться місце. Якщо щось або хтось ще не знайшов собі місця і вияву за життя, то тут він собі його знаходить. Де - тут? В закинутому поселенні на кілька хатинок під назвою Трясовиння. В цій місцині зникає не лише поняття часу, місця і причинності, а й звичні нам поняття добра і зла, відчуття реальності і навіть власне тіло. Банальна історія, яка обертається навколо зловживань керівника місцевого хімзаводу, виявляється зовсім не банальною, адже сюжет давно вийшов за межі звичного людського сприйняття і розуміння земних речей. Можливо, ідея сценарію полягає в тому, що коли злочин перевершує всі розумні межі, то ці межі справді розмиваються, і люди починають жити в якомусь фантасмагоричному світі. Виникає свого роду масовий психоз. Хоча глядач, здається, зовсім не готовий підтримати версію масового божевілля. В усякому випадку, містичні ідеї мені теж більше припали до душі.

Я завжди задаю собі питання про те, де живе моя дитина і що з нею відбувається після переходу. І фільм, здається добре справився з цією задачею. Це як потрапити у сон, у якому – і лише у ньому - я спілкуюся зі своєю дитиною. Закони жанру повторюють закони сну, а, отже, і закони нашого несвідомого. А наші рідні, як відомо (і про що також говорив Юнг), після смерті опиняються саме всередині нас, в царині цього самого несвідомого. Як ми кажемо – «тепер він живе в моїй душі», «він тепер назавжди в моїй пам'яті». І це не просто слова. Адже автори картини дали нам змогу відчути, як це – Там. Який там світоустрій, почування, на що людина тратить свої сили, у що вірить та як справляється зі складнощами. Не хочу спойлерити, адже ніяка зовнішня оболонка подій не передасть тієї атмосфери, яка панує в картині. Це треба бачити і відчувати самому. І, повірте, цей кінопродукт ні в яке порівняння не йде з такими затертими кічевими речами, як одкровення того ж Шику Шав'єра, чи такими хітами, як «Привид» чи «Куди приводять мрії». Ні, це зовсім інше. Я би сказала, це достатньо психологічно грамотна кіноісторія. І такій історії я вірю.

2023-12-11 #Tatiana_Art

Порушення приватності у нашій культурі. Клієнтський випадок на тлі роздумів

psycommunity — Tue, 07 Nov 2023 07:36:45 GMT

На живописному полотні Павла Салмасова «Сім'я. Мирний сон» (1969) просто ідеально передано наші сільські сексуальні збочення - сплошний вуайеризм і ексгібіціонізм. А ми потім кажемо, чому в нас по посадках бігають мужики і розпахують плащ перед жіночками, демонструючи своє "достоїнство". А жіночки нібито лякаються і нібито верещать, але то все для форми. Насправді ось такі нелюдські житлові умови і виховали покоління, терпиме до демонстрації своєї приватності і до вторгення до їхніх найпотаємніших інтимних зон. Таке ставлення розповзається потім на всі сфери життя, і ми бачимо, як вже не лише в сім'ї, а й на роботі, у публічному просторі, ми червоніємо від відвертих питань про наше особисте життя, чомусь вважаємо за потрібне «відчитатись» про нашого партнера і про наших дітей, починаючи від покупки черевиків на зиму і аж до їхньої політичної благонадійності. Цікаве спостереження – якщо я ділюся з колегами якимись дуже й дуже особистими сімейними речами, я отримую «бонус» про власну професійну благонадійність і відразу вважаюсь «своєю». Ось як далеко зайшла традиція порушення приватності у нашій культурі.

Пам'ятаю один випадок роботи з клієнткою, у якої стався конфлікт з керівницею на виробництві. Конфлікт згодом замирився, але клієнтка, назвемо її Олена, продовжувала ламати голову, яку стратегію їй вибрати, щоб остаточно «ввійти в довіру» до начальства і зняти напругу. І її рішення мене приголомшило – Олена вирішила, що для відновлення добрих стосунків вона тепер має щодня ділитися з керівницею принаймні одним інтимним чутливим епізодом з життя своєї родини. Не знаю, яка в цьому була логіка і потреба, може, клієнтка вважала, що це додасть їй щирості і вразливості в очах візаві. Бо беззахисних, як відомо, не б'ють. Але ж ми знаємо, що б'ють - і б'ють добряче. Що, врешті, і трапилося. Чи варто говорити, що через якийсь час клієнтка знову з'являється на горизонті в сльозах, але тепер «обтяжуючих» обставин у неї збільшилося – до робочих конфліктів додалися її «слабкі» життєві місця, а звичайний локальний конфлікт погрожував перерости у життєву кризу. Бо як тепер жити з усвідомленням того, що ти зрадила свою сім'ю, «виставила на продаж» маленькі сімейні радощі і печалі, продемонструвала себе на публіку у нижній білизні, «злила» інфу своєму, можна сказати, потенційному ворогу?

Я не можу змінити життя своїх клієнтів. Я вкрай мало мало можу повпливати на їхні рішення. Я можу лише надавати ту підтримку, яку людину людина в мене просить і яку може прийняти. І потім разом з нею я можу сумувати, коли щось пішло не так. І я щоразу сумую, коли людина вибирає продемонструвати свої «причандалла» перед сильними світу цього. Так, раби і в’язні концтаборів колись ходили голими – ветха тряпчина, накинута на чресла, не зараховується. Так тоді треба було - щоб показати, що в тебе немає з собою ножа, сокири чи ще чогось небезпечного. Адже над тобою знущалися, і ти міг прагнути дати відсіч. Чому ж сьогодні ми зриваємо з себе всі покрови, щоб заслужити чиюсь прихильність? Далі я можу говорити про людську самоцінність, гідність і персональні межі. Але це вже інша тема.

«Люди як люди, ось лише квартирне питання зіпсувало їх» (М.Булгаков). Сьогодні поки що так.

2023-10-31 #Tatiana_Art #кейс

Кіноогляд. «Книги Крові» («Books of blood», 2020, США)

psycommunity — Tue, 07 Nov 2023 06:56:56 GMT

Три короткометражних історії, які згодом сплітаються в одну. Кожен з головних героїв має як свій «темний» бекграунд, так і несподіване «вирішення» смислової колізії своєї життєвої історії. Ні жодна з новел не завершується так, як ми того очікуємо. Кінцівки історій вводять нас в сум’яття і вимушують переглянути наші звичні уявлення про життя і смерть.

Новелла перша, «Дженна».

Дівчина страждає почуттям провини стосовно її покійного хлопця і небажанням жити. Вона відмовляється приймати ліки, втікає з дому та натрапляє на затишний будиночок з літньою сімейною парою, де й знаходить прихисток для своєї душі. Здається, вони створені одне для одного - героїня не хоче жити і рухається назустріч смерті, а літня пара якраз і є тими «добродіями», які допомагають стражденним «звільнитися» від їхнього нестерпного життя і стати «однією сім'єю». Пара «втихомирює» стражденні душі, випотрошуючи з них всі органи чуттів – очі, вуха, вуста – а потім вкладає «звільнених» у дерев'яні секції, де ті «безтурботно» проводять залишок життя. Дженна, коли дізнається про це, втікає, охоплена жахом. Але потім в кінці фільму несподівано сама повертається до своїх потрошителів і просить їх про допомогу. Бо як їй ще примиритися з цим жахливим життям, яке вона не хоче «бачити й чути»? Огидна медична маніпуляція – і Дженна тепер «не бачить і не чує» - літні «добродії» позбавляють її очей та вух, а місця ампутації зашивають грубими нитками. Ритуал довершує вдягання чистої нічної сорочки і заколочування дівчини у тісній дерев'яній домовині прямо під підлогою будинку. Нарешті. Саме в цей момент до героїні приходить звільнення, і ми чуємо її глибокий видих полегшення.

Чому такий вибір? Про що він? Про відносність добра і зла? Чи, можливо, це сюжет про те, що клієнта не цікавлять протоколи лікування, і він хоче лише одного – щоб не боліло, не боліло будь-яким способом? Чи, може, це натяк на те, що ті, хто заколисують нас лагідним словом і чаєм з м’ятою, завжди будуть «вигравати» у тих, хто просто простягує нам пігулки, не будучи залученим емоційно? Бо виходить, що ми таки виберемо чай, навіть якщо після нього нас почастують сокирою.

Новелла друга, «Майлз».

Герої оповідання – професор Мері Флоренскі, її син Майлз та аферист-спритник Саймон Макніл. Майлз помирає від раку, його мати Мері пробує знайти відповіді про те, де зараз знаходиться душа її сина, а аферист Саймон використовує цю ситуацію, видаючи себе за медіума, щоб здобути гроші і статус. Але не все так склалося, як хотілося. Не можна жартувати ні зі смертю, ні з мертвими. Афера – це штука, яка «проходить» лише з живими. Бо мертві тебе примусять тримати слово, навіть якщо ти брехав. Саме так і завершується ця новелла – Саймону справді доводиться стати рупором і голосом померлих. І викарбовують вони свої історії прямо на його тілі у вигляді кровавих письмен. Це страшно і це боляче, але ж персонаж сам обрав таку місію. І ця патологічна зв’язка – мати, її померлий син та шахрай, якого тепер називають не інакше як Живою Книгою Крові – ця зв’язка тепер не може бути розірвана ніякими силами. Адже ці троє так довго йшли до свого союзу. Не можна сказати, чи це алюзія на Святу Трійцю, чи так співпало. В будь-якому випадку, кожен з них отримав те, що хотів, і разом вони складають певну, нехай і хворобливу, цілісність.

І третя новелла, «Беннет».

Так звати злодія-вбивцю, який полює на Книгу Крові. Одначе, Беннет не знає, що це зовсім не книга, а людина, і її не можна просто так придбати, вкрасти чи будь-яким іншим чином комерціалізувати. Її можна лише прочитати самому. І Беннет читає на тілі Саймона - ходячої Книги Крові - своє ім'я. А, значить, настав час і його смерті. Так, справді, бажання збуваються - але не так, як би нам того хотілося.

І, здається, це основна ідея фільму. А ще - думка про те, що ніхто не знає, як людині буде краще. Ймовірно, деякі способи полегшення страждань можуть здаватися нам нелюдськими і трешовими, але що ми знаємо про страждання інших?

2023-10-29 #Tatiana_Art #кіно #кіноогляд #смерть

Кіноогляд. «Застигле життя» («Still life», 2012, Британія-Італія)

psycommunity — Sun, 29 Oct 2023 11:45:28 GMT

Фільм про те, якою може бути смерть. Вона може не лише лякати, викликати огиду, відсторонення чи забуття. Смерть може породжувати смисл там, де його раніше не було. Так трапляється і з вже померлими персонажами, які лише після смерті змінюють життя живих, а також надають нового змісту пам'яті про них самих. Так трапляється і з головним героєм Джоном Меєм, якого прекрасно зіграв Едді Марсан. Джон Мей займається невдячною сферою послуг – він турбується про одиноких померлих, яких немає кому провести в останню путь. І часто саме Джон після довгих марних пошуків родичів стає останнім свідком завершення життєвого шляху цих одинаків. Він пише для них надгробну промову, він присутній при їхньому похованні, і лише він зберігає пам'ять про померлих, додаючи до свого сімейного фотоальбому їхні фото. Але що робити, коли все це раптом закінчується?

Коли робота виконана і більше нічого не залишається, коли ти звільнений за "занадто ретельне ставлення до мерців", коли вдома чекає лише незаймана біла скатерка на кухоному столі, коли ти навіть сподобався дівчині і твої очі мерехтять - все це більше не має значення. Герой Едді, сповнений умиротворення, робить необережний рух назустріч червоному автобусу і потім, лежачи горілиць на асфальті, в останні хвилини свого життя мрійливо дивиться в небо. Йому немає про що шкодувати. Це могло би бути сумним фіналом, одначе світ не є таким, яким здається на перший погляд. Ми бачимо, як на одиноку могилу головного героя зусібіч починають підтягуватися мерехтливі, непевні постаті - це душі померлих, про яких за життя турбувався Джон. Виходить, що нічого не буває марним, якщо ти робиш це з серцем. Навіть якщо опікуєшся мерцями. Все, що ти зробив, залишається з тобою.

Для мене у цьому фільмі є кілька послань. Перше. Кар'єра – це не те, як ти готуєшся до життя. Насправді кар’єра – це твоя підготовка до смерті. Друге – можна бути самотнім за життя, але смерть знімає це обмеження. Третє – якщо ти з кимось пов'язаний, смерті не існує.

2023-10-29 #Tatiana_Art #кіно #кіноогляд #смерть

https://www.facebook.com/psytetianaart/posts/pfbid02NcDGkp5C5TNsGwheKwwLp8Gi7wfiRg78WCN4McpdMYCFuGjWJBM4LNwgRzvoj7mpl

Як правильно вибирати психолога. Зі свого та досвіду та досвіду інших

psycommunity — Mon, 09 Oct 2023 08:35:57 GMT

Зараз можна зустріти чимало дописів про те, як вибрати психолога чи зрозуміти, що той не шахрай. Однак часто-густо самі автори таких дописів припускаються помилок і неточностей.

Один з прикладів.

Є ось такий текст Ольги Міненко: https://cutt.ly/9wfJfGxQ

Ну, таке…….

Текст написано мовою психолога і для психолога, але не для клієнта. І до того ж ще й з базовими неточностями. Для клієнта це занадто лонгрід - плюс лонгрід малозрозумілий.

Очевидно, що це має бути короткий зрозумілий гайд (без таких складних понять, як «ідентичність», «сетінг» тощо).

Трохи про неточності автора, по пунктах.

1.Контракт. Контракт – це не «запит клієнта». Запит клієнта - це сирий матеріал, який ми до контракту не включаємо. А якщо клієнт захоче стати володарем світу? То ми так і запишемо в контракті? Звісно, ні. Для початку ми маємо провести кваліфікування запиту, потім ще кілька кроків.

2.Сетінг. Ніхто з вами не буде вкладати контракт відразу на 20 зустрічей. Опустіться на землю. Зустрічі контрактуємо по мірі їх «надходження». Але в будь-якому випадку ніякий психолог не може назвати кількість зустрічей наперед, не повзаємодіявши попередньо з клієнтом. Хіба що навскидку. Тож, раціонально сказати своєму клієнту «нам потрібна одна зустріч +плюс».

3. Нормально, коли психолог на консультаціях ГОВОРИТЬ ПРО ВЛАСНЕ ЖИТТЯ і власні труднощі. Це прийом саморозкриття психолога, без нього не буде якісного контакту, переносу і т.п. Психолог – не якась дивовижа з кунст-камери. Він – звичайна людина. Розуміння цього зближує.

4.Психолог має вміти ПРИЙМАТИ РІШЕННЯ ЗА КЛІЄНТА І НА КОРИСТЬ КЛІЄНТА, а також НАДАВАТИ КЛІЄНТУ ВКАЗІВКИ. Це буває, коли ми маємо справу з клієнтом першого рівня. Також це можуть бути ситуації, які вимагають невідкладної дії – скажімо, коли клієнт переживає гострий стрес чи коли він потерпає від злочину і не може себе самостійно захистити тощо. Також психолог може надавати рекомендації чи поради на прохання клієнта – якщо вони про це попередньо домовляться.

5. Супервізії. Погоджуюсь. Лише скажу, що це не бонус, а необхідна складова практики психолога.

6. Психолог ЯКРАЗ ХОДИТЬ НА КАВУ з клієнтами. І не лише. Він грає з ними у шахи, катається на лижах, обговорює футбол і робить ще багато речей, якщо це дозволяє і проголошує метод, у якому він практикує. Роджерс, Віннікот and others, приклади продовжіть самі.

…

Періодично для своїх клієнтів роблю короткі гайди про те, як вибрати психолога.

ПРИКЛАД ГАЙДУ

Запитайте у психолога:

- де він вчився?

- у якому методі практикує?

- до якої спільноти належить?

- хто супервізор?

- коли востаннє проходив власну терапію?

- де можна побачити / почитати про його активності?

- в яких базах даних спеціалістів його можна знайти?

Отже, задавайте відкриті запитання, уважно слухайте відповіді. Професійний психолог абсолютно спокійно відповість на всі запитання без якихось реакцій, які примусять клієнта відчувати дискомфорт. Сертифікати і дипломи він зовсім не зобов’язаний пред’являти, адже про це вже потурбувалась спільнота, яка його сертифікувала, а дані занесла у відповідні реєстри. Достатньо посилання на реєстри. При цьому членство не є посвідченням про освіту. Приналежність до спільноти носить регулювальний характер, а от власне дані про освіту нададуть нам реєстри сертифікованих спеціалістів. Буває й так, що психолог є приналежним до спільноти, але його немає у реєстрах сертифікованих спеціалістів, або, навпаки, є в реєстрах, але відсутнє членство. Так буває. Одначе, й тут можна задавати запитання психологу, чому так. Часто освіту перевіряють фахові сайти, які розміщують бази психологів, тому можна позадавати запитання про те, на яких сайтах фахівець представлений. Іноді психолог сам на своєму ресурсі викладає скріни дипломів. Якщо можна додатково почитати про його активності, стиль роботи, особистість – це є гарним орієнтиром, саме тому ми й задаємо питання про майданчики, де психолог представляє свою продукцію. Я абсолютно нормально ставлюсь до того, що клієнти приєднуються до моїх персональних акаунтів – «Х», facebook, каналів, баз даних, де можна почитати мої статті і дослідження, переглянути демо-версії консультацій і т.п. Спрощує завдання інформація про офіційне місце роботи психолога, якщо він працює за спеціальністю. Однак, буває, що на посаду призначають спеціаліста без базової освіти, і клієнт має це розуміти. Разом з тим, дані про офіційного роботодавця можуть у майбутньому значно спростити вирішення якихось несприятливих моментів у роботі, наприклад, розв’язання етичного чи правового конфлікту, якщо такий виникне. Загалом, етичні конфлікти береться вирішувати професійна спільнота, тому так важливо розуміти, що психолог є приналежним до певної професійної організації. Забігаючи наперед, скажу, що у випадку відсутності такої приналежності клієнт у разі потреби може звернутися зі скаргою до роботодавця чи в суд.

Тож, якщо психолог існує у якомусь вигаданому ним самим персональному Космосі, то після уважної розмови це стає відчутним. Він може відмовитись надавати відповіді на запитання клієнта, зависати, нервувати, кидати звинувачення, маніпулювати, обманювати, демонструвати пихатість чи недоступність, виходити з контакту. Тому я завжди говорю клієнтам – не бійтеся задавати запитання психологу, не бійтеся, що ви можете виглядати збоку якось «не так» - ви чините правильно, адже це ваш інтерес і ваші гроші. І взагалі, немає приписів щодо того, як має себе поводити клієнт. Ви – замовник послуг, тому перевага – за вами. Центральна фігура – Ви.

І, звісно, якщо психолог бере оплату наперед, якщо його даних ніде не можна знайти в інтернеті, він ніде «не світиться», офіційно не працює, не має членства, відсутній в реєстрах, не відвідує супервізора, не ходить на інтервізорські групи, на групи self-discovery чи інші, не отримує власної терапії, то він скоріше схожий на рака-самітника, аніж на фахівця. Послуги такого психолога краще не розглядати.

2023-08-11

Демо-версії консультацій на сайті upsihologa.com.ua/baza/@artemenko. Т.Артеменко

psycommunity — Tue, 09 May 2023 07:28:55 GMT

Демо-версії консультацій на сайті https://upsihologa.com.ua/baza/@artemenko

Дівчинка, котра любила зигзагами. Т.Артеменко

psycommunity — Wed, 03 May 2023 07:25:58 GMT

Жила-була дівчинка. І народились у неї дітки. А потім заходились та й померли. Так ніби й не жила. Хоч і кажуть, що дітки – не головне, а головне, мовляв, життя, але ж про життя якраз і мова…

Жила-була дівчинка. І була в неї мама. І мама її любила. Дівчинка виросла, і в неї, як то водиться, з'явилася своя маленька дівчинка. А потім маля померло. Так буває. І довелося знову любити маму. А потім і мама померла. І тоді вже довелося любити себе. Але не встигла. Щойно почала, як раптово прийшла скрючена «дівчинка» з косою…

Жила-була дівчинка, і не було кого їй любити. І почала вона любити всіх поспіль, поки її не назвали поганим словом. Тоді пішла вона до церкви і вирішила любити Бога – чоловік все ж таки. Але й тут не склалося. Раніше в неї був один гріх, а тепер, як виявилося, аж цілих десять.

Жила-була дівчинка і загадала вона знайти хлопчика. Довго шукала, доки не втомилася. Бо всі були якісь не такі. А потім вирішила не шукати, а народити свого. Народила, няньчила-няньчила, доки знову не втомилася. А коли втомилася, то виштовхнула хлопчика в люди, а він, ой леле, спіткнувся і вбився. Тоді дівчинка пішла до дитячого будинку та взяла чужого. А він захворів на скарлатину і помер. Ну, що ж робити, взяла тоді олівець і намалювала. Тепер мальований хлопчик на стінці висить, око тішить.

Жила-була дівчинка, яка не хотіла бути дівчинкою. Пішла вона до лікаря, щоб зробити із себе хлопчика. Хлопчика не вийшло, проте тепер вона може вибрати, в чому піти гуляти. Може, скажімо, брутально натягнути на очі кепку, може гучно вигукувати і навіть плювати через губу.

Жила-була дівчинка, і думала, що вона не любить свою роботу, а любить лише свою сім'ю. Але коли її сім'я померла, а будинок був зруйнований, дівчинка підстрибом побігла на свою «нелюбу» роботу, обняла своє стареньке крісло і заплакала від щастя.

Жила-була дівчинка і думала, що вона все ще маленька. Поки не зрозуміла, що всі, кого вона знала, давно померли і лежать на цвинтарі. Тоді вона подивилася в дзеркало і допетрала, що грати у свої ігри вона може тепер лише сама із собою. Ось тут справді жаль…

...

Жила-была девочка. И родились у нее детки. А потом взяли и умерли. Как и не жила. Хоть и говорят, что детки – не главное, а главное – жизнь, но я ведь как раз и про жизнь…

Жила-была девочка. И была у нее мама. И мама ее любила. Девочка выросла, и у нее появилась своя девочка. А потом самая маленькая девочка умерла. И пришлось снова любить маму. А потом и мама умерла. И пришлось любить себя. Но не успелось - только начала, как внезапно пришла скрюченная девочка с косой.

Жила-была девочка, и некого было ей любить. И стала она любить всех подряд, пока ее не назвали плохим словом. Тогда пошла она в церковь и решила любить Бога – мужчина все-таки. Но и здесь не сложилось. Раньше у нее был один грех, а тепер – десять.

Жила-была девочка, и задумала она найти мальчика. Долго искала, пока не устала. А потом решила не искать, а родить своего. Родила и няньчила, пока снова не устала. А когда устала, то вытолкнула в люди, а он споткнулся и убился. Тогда девочка пошла в детдом и взяла чужого. А он заболел скарлатиной и умер. Ну, что ж делать, взяла тогда карандаш и нарисовала. Теперь на стенке висит, глаз радует.

Жила-была девочка, которая не хотела быть девочкой. Пошла она к доктору, чтоб сделать из себя мальчика. Мальчика не получилось, зато теперь можно выбрать, в чем пойти гулять, брутально натянуть на глаза кепку и даже плевать через губу.

Жила-была девочка, и думала, что она не любит свою работу, а любит только свою семью. Но когда ее семья умерла, а дом ее был разрушен, девочка вприпрыжку побежала на ту самую работу, обняла свое старенькое рабочее кресло и заплакала от счастья.

Жила-была девочка, и думала, что она все еще маленькая. Пока не поняла, что все, кого она знала, давно умерли и лежат на кладбище. Тогда она посмотрела в зеркало и поняла, что играть в свои игры она может теперь только сама с собой.

2023-05-03 © #Tatiana_Art

Педагогічна виставка 2023. Робота над помилками. Т.Артеменко

psycommunity — Mon, 01 May 2023 07:22:59 GMT

Колеги по цеху! Прочитала тут нині ваші роботи як член журі. Мова про обласну виставку НУШ 2023. Ну, що скажу. Ви старалися і зробили багато корисного продукту. Ми його обов’язково візьмемо в роботу, а найвдаліші роботи відзначимо. Порадувало СЕЕН, антибулінгові практики, робота з внутрішно переміщеними і, несподівано, розвиток фінансової грамотності. Чимало робіт по арттерапії, також цьогоріч учасники потурбувались про покращення навчальної мотивації та налагодження продуктивних контактів між усіма освітніми суб'єктами.

Тепер жменька перцю.

Росіяни нам не друзі, тому не треба їх цитувати, включати до бібліографії та вживати в кейсах ворожі топоніми і інші культурні означники. Волга протікає в рф і Казахстані, якщо що. В нас такої річечки немає. В нас є своє, не гірше, тому про нього й пишемо. Також не смакуємо радянських героїв періоду розквіту сталінської естетики. Павка Корчагін – хороший хлопець. Але це не наш герой. В нас є свої. Наступна російська постать - Шалва Амонашвілі. Він член російської Академії освіти та людина, яка після захоплення Сходу нашої країни та анексії Криму сказала - «Путін – особливий правитель. Я не можу щось погане про нього говорити. Те, що хоче Путін, чудове». Ми не можемо більше цитувати ворожі ідеологеми. Занадто дорогу ціну платить наш народ зараз за право свого існування. Давайте знайдемо власні національні цінності, давайте звернемо на них увагу. У нас їх не бракує. Наша наука, наша література і культура не пасе задніх. Тому цитуємо наших науковців, наших літераторів. Можна іншомовних - але не з-за поребрика. Про це домовилась українська наукова спільнота, такою є сучасна дослідницька етика, ми - її частина. Давайте наразі опритомніємо і будемо творити осмислено.

Тепер трохи про методичні ляпи, про грамотність і авторство. Колись я писала велику оглядову статтю «про те, як не треба робити» - на прикладах із «народної психологічної творчості». Нині великий огляд нам ні до чого, тому пройдемось по верхах.

Ну, найперше – списувати негарно. Я вчинила як злий поліцейський - перевірила всі роботи на наявність плагіату. Пограма Fastfine місцями червоніла від сорому, коли стрілка явно зсувалася в бік сектору «плагіат, високий відсоток». ШІ – фігура безпристрасна, тому додати мені нічого.

Наступна біда – гіпердіагностика. Якщо в першому акті на стіні висить рушниця, то в останньому акті вона має вистрілити. Якщо ви робите діагностику тривожності чи виявляєте випадки знущань у класі, то як це потім «вистрелює»? Яка була потреба такої діагностики? Як ви доносите дітям результат? Що ви чините з отриманими даними – наприклад, про те, що хтось відкрито написав, що над ним у класі знущаються? Ставите плюсик біля відповіді потерпілого? А що далі робите з дитиною? Трапляються й опитувальники, де автор спонукає дітей свідчити проти своєї сім'ї на предмет симпатії до оковитої, чи, приміром, проти сімей своїх друзів - на предмет насильства в родинах. Не думаю, що такі питання є етичними. Тому часом діагностика виглядає не лише надлишковою, а й не дуже морально вивіреною.

Далі. Цитую. "Останнім часом психолого-педагогічна література активно підтримує тезу про необхідність повного емоційного комфорту всюди: від школи до сім’ї. Але це абсолютно невірно. Психологи приводять докази позитивної ролі важких ситуацій, перешкод у розвитку", "Потрібно мати на увазі, що всяка важка ситуація, яка приносить страждання, тільки тоді має сенс, коли вона робить людину кращою, тобто має розвиваюче і навчальне значення". Неправда. Нічого такого психологи не говорять. Апологетика страждань – не наша філософія. Можливо, автор начитався в інстаграмі вижимок з релігійних одкровень в їх найбільш вульгарному варіанті. Але то не наше завдання – досліджувати витоки таких позицій. Очевидно, автор плутає поняття «протиріччя розвитку» та «перешкоди в розвитку». Останнє ніяк не сприяє зростанню. Давайте посадимо рослину і будемо створювати для неї перешкоди – не поливати, ламати, топтати. Чи довго вона протримається? Чи хотів би сам автор страждати, щоб «стати кращим»? Сумніваюсь.

Тепер у нас підуть практичні вправи, які зосереджені на негативі. З цим у нас просто аншлаг. Улюблена тема.

Вправа «Моделі безпечної поведінки». Учасники спочатку створюють такі моделі, потім один у одного їх руйнують, тоді розказують, що відчували, коли дивились на своє поруйноване дітище. Не треба бути Вангою, щоб зрозуміти, що коли руйнують твою працю, то це завжди неприємно. Про що цей експеримент? Досліди над людьми у нас заборонені з року так з 1964-го, якщо я не помиляюсь. У нас є Гельсінська декларація, в нас є державна Конституція, на худий кінець. Яке призначення такої вправи? Актуалізувати неприємні відчуття? Викликати неприязнь до інших учасників? Мета?

Вправи «Але ж ти молодець» та «Не хочу хвалитися, але...» - чому ми нібито хвалимо і тут же заганяємо в мінус? Хто з вас хоче, щоб його так «хвалили»?

Вправа «Фігура монстра» - для чого нам «збирати фігуру», яка складається «з усього поганого, злого, агресивного, що є в кожному учаснику гри»? Щоб ще раз сказати дитині – ось твоя «погана» частина? Хто з читачів бажає зараз «вичавити» з себе «по краплі» свого монстра? Просто ліс рук.

«Емоційний етюд «Левеня гнівається». «Мавпи постійно глузують, передражнюють левеня, кидають у нього нестиглі кокоси». Дітям по черзі пропонується побути «в шкурі» левеняти та погніватись у відповідь. Щоб що? Щоб змоделювати ситуацію наруги? Прожити приниження? Випустити з пляшки джина, якого потім назад не увіпхнеш?

Ціла програма «роботи зі страхом». П'ятнадцять занять. По ходу занять ніхто не вибуває, група продовжує працювати. Навіть якщо припустити, що хтось «подолав» свій страх вже на першому занятті. Діти мусують тему страху, знову й знову в нього занурюються, проживають заново, всіляко метафорично відтворюють та мужньо долають. А може, не треба туди занурюватись, то не довелося б і долати?

Вправи «на підглядання» - «Читання чужих листів» та «Дверна шпара». Етичний бік таких вправ? Яким якостям вчимо дітей?

Також деякі автори застосували жанр професійної сповіді. Це сміливий крок і це про рефлексію. Але точно не у випадку, коли психолог називає клієнтів «енергетичними вампірами» та хоче «провітрити після них кімнату»; коли називає світ «егоїстичним» і т.п. Такі речі спеціалістом мають виноситись на особисту психотерапію, а не оприлюднюватись у публічному просторі. Бо коли хтось пише, як ненавидить своїх клієнтів, як недолюблює світ, в котрому живе, то це ніяк не може бути корисним ні для клієнтів, ні для спеціалістів. Коли я особисто зустрічаю такі тексти, то майже вслух чую, як десь одинокою чаєчкою квилить забутий всіма супервізор.

І останнє. Я зламала очі, страждаючи від «несподіваних знахідок» «авторського правопису». Хочеться написати і прибити перед входом на виставку великий плакат – «А ти перевірив свій правопис?». Ось вам помічник - Grammarly, сервіс з поліпшення письмової комунікації. Перевіряє правопис, редагує тексти. Не дякуйте.

2023-05-01 #Tatiana_Art

Сoming out of the closet. Cказати «ні» людям з нелюдською подобою. Т.Артеменко

psycommunity — Sat, 22 Apr 2023 07:18:54 GMT

#насильство #ЗУПИНИТИнасильство #ENDviolencе #зцілюючі_історії

Мені вже недовго залишилось. Тому хочу зробити сoming out of the closet. Але не «той самий». Не гендерний. Я говоритиму про насильство. Хочу випустити з шафи привида, який душив мене все життя. Це було в третьому класі. Вчитель – Артеменко Наталка Онопріївна (не родичка, якщо що). Лідер класу – Демченко Світлана. Лідер ще з дитсадка. Найкращу ляльку завжди забирала вона, а потім видиралася на стілець і показувала по черзі пальцем на дітей, кому який іграшковий непотріб дістанеться. Діти улесливо посміхалися і з вдячністю забирали неліквід. Я відходила вбік і з огидою це спостерігала. Думаю, типаж зрозумілий. Наступний герой історії - наш вічно непосидючий «шустрик» Вітя Лимар. Дитина без поворотів і стопів, безпосередня, смішлива, чорний, як жучок. Матір його називали циганкою, а його – циганчуком. Ще один герой - Вася Рижик, смішний хлопець з рижим ластовинням і завжди здивованими очима. А всього у класі - тридцять шість осіб дітей. Немаленький такий клас. І от ситуація – Вітя бешкетує на уроці, вчителька хапається за серце, інсценізує напад, підкликає Світлану, вони перешіптуються, і далі Світлана дає команду фас. Клас, як заводні солдатики, підхоплюється і кидається до Віктора. Віктора б'ють. Б'є весь клас. Під час уроку. У присутності вчителя. В радянській школі. У двадцятому сторіччі. В одній з «кращих» світових систем освіти. Клас б'є Вітю довго і з задоволенням. Він вже лежить на підлозі і не ворушиться. Лише на кожний удар носаком відповідає глухим кряканням. Але ніхто вже не може зупинитись. Тіло Віктора перетворюється у криваве місиво, з носа йдуть рожеві бульбашки. Дівчата верещать від захвату. Хватають у руки, що поважче, і наносять удари цим. Б'ють смачно. Осторонь стоять дві особи – я і Вася Рижик. Ми не б’ємо. Це не залишається поза увагою. Мені вкладають у руки важкеньку стопку книг – на, бий! Що таке, Танька? Що за діла? Чого стоїш? - Не буду бити! – штовхаю я у груди цю потворну мілкотню. Віктор в цей час повзе у коридор до води. Там фонтанчик. Доповзає, падає обличчям у тазик з водою. Вода відразу стає червоною. – Бе-е, бе-е – гидяться дівчата, підскакують до нещасного, хватають за волосся і занурюють обличчям у воду. Тримають. Регочуть. Віктор захлинається, відбивається. Виривається, повзе до виходу. Скочується по сходах з ганку. Клас улюлюкає. На підлозі через увесь клас і коридор – мокрий слід від крові і води. Мене нудить. Крутиться голова. Не дуже розумію, де я. Дзвенить дзвінок, уроки закінчились. Я йду додому. Роблю гак у бік Вітиного двору. Зустрічаю там його матір. Йдіть, кажу, шукайте свого Вітю, його побили, він десь біля школи, він поліз у кущі, я не знаю, де він. Мати біжить, знаходить Вітю. У Віті – травма голови. Мати учиняє вчительці скандал. Є двоє свідків побиття – я і Василь Рижик. Василь теж розповів Вітиній матері. А двоє свідків – це вже не жарт. Що скаже районо? У вчительки земля під ногами горить, що називається. Вона жаліється класові. Клас влаштовує мені і Рижику бойкот. Я переступаю вранці поріг школи і потрапляю у «міцне» «дружнє» коло однокласників. Плече до плеча, муха не пролетить. Коло стискається і рухається на мене. Відбувається розправа. Наступна черга – Васьки. Васька не розуміє, він стоїть, кліпає своїми світлими віями, крутить головою, шукаючи очима шпарину, щоб вирватись. Але не вирвишся. «Катюзі по заслузі». Цебто катюги – це ми з Ваською. А зовсім не клас. Вони - втілення усіх чеснот і найкращі діти. Вони люблять вчительку, а ми не любимо. Тому ми маємо бути покарані.

Я не ходжу на зустрічі однокласників. Але це ще не вся історія. Розкажу, у кого як склалося життя.

Світлана стала вчителькою молодших класів. Тепер вона може знущатись над дітьми, скільки хоче, «не відходячи від каси». Коли нема кого гризти, наприклад, під час канікул, вона підгризає дома чоловіка. Віктор розбився на мотоциклі – травма голови цього разу виявилась несумісною з життям. Двох травм – дитячої і дорослої - виявилось забагато. Василь став хорошим сім’янином і надійним товаришем. Особисто я стала психологом. А ще трохи встигла побути мамою. Сина свого я недавно поховала. Знайшла його щоденник. Над ним знущались у школі. Я не знала усіх подробиць. Мені жаль. Він міг би прожити інше життя. Як і я. З тіткою Оленою, Вікторовою матір'ю, ми тримаємо контакт. Разом плачемо і сміємось. Відвідуємо могилки своїх синів. Ви спитаєте – а що тут терапевтичного в цій історії? Що в ній хорошого? Адже всі померли, а інші залишились падлюками. І знаєте, що хороше в цій історії? Хороше те, що є ті, хто вижив і об'єднався. Ми вижили, щоб сказати «ні» людям з нелюдською подобою. Щоб сказати це один раз і потім не втомлюватись повторювати. А ще знаєте, що цілющого? Що я можу це розказати.

А давайте подивимось, скільки нас, таких, які кажуть «ні» нелюдському в людині?

Всі імена справжні. Школи – теж. Школи називаю - Старосільська середня школа імені Пушкіна, Черкаська загальноосвітня школа номер п'ятнадцять.

Додаю фільм «Клас» (Естонія, 2007). Двадцять один і старше. Шок-контент! Для перегляду в групі спеціалістів

2023-04-22 #Tatiana_Art

Приклад роботи з психотичним клієнтом. Горе як екзистенція. Т.Артеменко

psycommunity — Thu, 06 Apr 2023 07:00:03 GMT

"Существует предание, что однажды три человека спустились в царство тьмы, один сошел с ума, другой ослеп, и только третий вернулся невредимым и рассказал, что он встретил самого себя."

Евгений Мосеев:

«Царство тьмы - это иномирие. Иномирие - это измененное сознание конкретного человека, формирующее мистическую и архаическую часть коллективного бессознательного. Мы соскальзываем в иномирие каждый раз при засыпании и иногда при пробуждении. Мы также проваливаемся туда во время переживания непереносимого психического напряжения. Крайним очень ярким примером погружения в иномирие считается психоз. В ситуации, когда логическое мышление не может работать из-за своих эволюционных ограничений, бредовые и сверхценные конструкции кажутся спасительными. Так люди становятся безумными. И невозможно такому человеку показать истину происходящего, пока он в иномирье. Так люди становятся слепыми. Психиатр - это тот человек, который должен уметь войти в иномирье и вывести с собой того, кто там застрял или заблудился. Так нас учили. Но иногда люди сами выходят, оставив себе ясность ума и наблюдения за собой. Очень иногда.

А как вы понимаете это предание?»

Расскажу об одном из таких случаев.

Звонит женщина. Запрос – нормальна ли она? Хороший запрос, учитывая, что мы обе знаем, что у нее диагноз – параноидальная форма шизофрении. И вряд ли она хочет получить фактологический ответ, иначе ответом было бы – Светлана, вы же знаете про свое заболевание. Нет, ей нужно не это. Ей нужно подтверждение своей нужности и причастности к этому миру, то самое право быть, простое, как правда. Право быть в своем страдании, право проживать свою почти невыносимую судьбу и нести дальше флаг своей жизни, нести достойно, с принятием и поддержкой.

Чтоб было понятно – в анамнезе клиентки - смерть двух взрослых сыновей и мужа – и это вся ее семья. Остается собачка, но и та умирает. Беспородная Жучка, зацелованная, покрытая слезами и отчаянными шепотами одинокой женщины, которая просит судьбу хоть что-то ей оставить. Но судьба не оставляет ей ничего. Так вышло. Это был не ее выбор и не ее участие. Как тут не усомниться в доброте и благости мира и в безусловной поддержке Того, кто стоит над всеми нами? Для кого-то это просто рандомные смерти, а для нее – вся ее жизнь. Поэтому можно сколь угодно рассуждать о базовых установках, которые либо про доверие к миру, либо про отсутствие такового. Но когда лично хоронишь четырех родных существ, то все прежние установки больше не работают. Они осыпаются, как старая побелка с кирпича. И нужен новый инструмент в отношениях между собой и миром. Угадайте с трех раз, что это будет за инструмент? А будет он о том, что этот мир враждебен, жесток, немилосерден, злопамятен и непредсказуем. И что он, этот мир, хочет твоей смерти. Выбор очевиден. Ничто лучше не воплотит изменившуюся картину мира, чем паранойяльные фантазии. Привет, психоз. Теперь все совпало. Теперь в этом мире есть логика. А как же. Это просто мир так устроен, что все хотят твоей гибели. И что можно на это возразить? С позиций логики – ничего. Поэтому и работать с этой позиции – бесполезно. Если я хочу пополнить ряды тех, кто «вредит» моей клиентке, то я должна ей просто рассказать, что все это – ее фантазии. Что мозг ее болен. Что все это она придумала. Что мир вовсе не жесток и коварен, как ей кажется. Но! Если рассказать ей, что мир хорош или хотя бы нейтрален – это оттолкнуть ее от себя и стать ее врагом. Потому что у нее другой опыт. Поэтому терпеливо выслушиваю все ее излияния о ее «врагах», которые все время ей что-то подкладывают, подсыпают, рушат в доме и всячески пакостят.

– Мне очень жаль, что Вы все это испытываете, - говорю я ей.

– Но ведь это все правда! Правда! – выкрикивает она, наученная опытом недоверия и непринятия со стороны ее предыдущих слушателей. – Ты то хоть мне веришь?

На самом деле в переводе это звучит как «разделяешь ли ты со мной мои страдания?», «видишь ли ты мир таким, каким вижу его я?». И что я могу на это ответить? Я отвечаю – да, я слышу, да, я верю.

- Неужели я такая плохая? Я ведь ни кому из них не делала зла! – Нет, конечно же нет, - успокаиваю ее я. Я ведь давно Вас знаю. Вы очень хороший человек.

Повествование разворачивается дальше, лейтмотив - тот же. – Вот, уеду отсюда нафиг, сквозь слезы говорит она, - уеду туда, где есть хорошие люди. Здесь хороших людей уже не осталось. Здесь каждый хочет мне зла. И я уже не выдерживаю. Я не выдерживаю-уу! – в этом месте она почти воет. И я чувствую эту ее боль, и я знаю, что она и вправду не выдерживает. Потому что невозможно выдержать три могилки на сельском кладбище и рядом четвертый холмик – место упокоения для ее собаки.

- Куда же Вы уедете? – сокрушаюсь я. – Здесь же Ваш дом. И пусть здесь так много плохих людей, но я уверена, что среди них есть и хорошие. Ведь так?

- Ну, есть. Только хороших очень мало. Хороших почти нет. – Она начинает говорить медленнее, как бы заглядывая внутрь себя и проводя там ревизию всех, кого она знает.

- Ну, вот я же хороший человек? – нагло рискую я возглавить список хороших людей.

- Ты – хороший, - растерянно произносит она.

- Ну, вот. А давайте еще подумаем.

- Да что тут думать, что тут думать, - хватается она за старую песню. – Отравить хотели, гады, пробрались в дом, пока меня не было, яду подсыпали!

- Очевидно, Вы как-то узнали об этом?

- Да что там узнавать! Что там узнавать! Это и так понятно! - возмущается клиентка из-за моей нерасторопности.

- Что ж, - делаю я ход конем, - не пора ли изловить этих гадов?

- А как ты их изловишь? Как изловишь? Они ведь хитрые!

- Ну, знамо, - говорю. – Но ведь изловить их на горячем – это была бы неплохая идея? Не так ли? Поймать и посмотреть им в глаза! А? Каково? Пора бы уже и познакомиться с ними… Ну, хотя бы попробовать, - уточняю я, видя растерянность клиентки.

Клиентка очень тихо и неуверенно вторит мне эхом – да, хорошо было бы изловить… Но в ее ответе очень мало энергии. Я вижу, как в этом месте психика ее начинает плыть – наружу пробивается здоровая часть, та, которая знает, что никаких злодеев не существует. Поэтому никого не надо ловить. Смысла в этом нет.

Разговор наш понемногу сходит на нет, на сегодня мы прощаемся.

Вот читатели сейчас спросят меня – ну, и как ты ей помогла? Ты же ей не помогла ни разу. Ты оставила ее в ее же иллюзиях. В иллюзиях, которые и так ее терзают. Я вам на это скажу – терзают ее не психотические фантазии на самом деле. Терзает ее горе. И оно, это горе, такое большое, что интерферирует на все ее окружение. Она его больше не может вместить в себе. Поэтому каждый встречный теперь становится частью ее жизненной драмы. И частью весьма устрашающей. А по другую сторону – ее раненое нарциссическое «я», которое хочет быть важным и значимим, пусть даже таким болезненным способом, как быть мучимым.

Если бы я могла сузить ее горе только до размеров ее души! Но нет. Поэтому все, что я могу сделать благого, это позволить ей оставаться на своей вахте и бдить бдить, бдить. Она не знает другого. Это то, чему научила ее жизнь. И травму эту не отработаешь. Потому что мертвые не восстают из своих могил. Все, что я могу – это стать рядом и быть для нее поддержкой. И это вопрос не медицинский, он экзистенциальный. И чтобы клиент принял свою судьбу, терапевт должен сам принять своего клиента со всеми его больными экзистенциями и не играть в бога.

(Имена и детали изменены)

2023-04-16 #Tatiana_Art