19 грудня, у день Святого Миколая, працівники обласного центру практичної психології і соціальної роботи та обласної психолого-медико-педагогічної консультації завітали до Черкаського обласного будинку дитини, що на Пилипенка, 4. Привітали найменшеньких – десятьох діток молодшої ясельної групи. Принесли дітям фрукти, речі, дитячі книжечки. Cтаршеньким дісталися альбоми та олівці. Але запам’яталася зустріч не шурхотінням подарункового паперу, а дитячими рученятами, які тяглися до дядь та тьоть, беззубими усмішками та радістю у довірливих оченятах. Отож усі, хто вже проснувся та кого нянечки принесли до гостей, відразу, як і годиться, опинилися на руках у дорослих. Артем, Максим, Вадим, Марина (дивись фото у Фотоальбомах http://psycenter.at.ua/photo). Максимко з усією дитячою відкритістю відразу потягнувся цілуватися. Йому вісім місяців, і через два місяці він потрапить у старшу ясельну групу. Коли Максимко народився - одинадцята дитина в сім’ї – раптом виявилося, що ця «рукавичка» вже затісна, і для нього у цій сім’ї немає місця. І тепер йому і за маму, і за тата – дві нянечки та медсестра, що опікуються дітлахами у наймолодшій групі, де діткам від чотирьох до десяти місяців. Але й працівниці не знають, чи позбавлені горе-батьки батьківських прав. Максимко ж тим часом зацікавлено роздивляється, як гості одягають на його товаришку яскраво-зелене платтячко – якраз впору, ну справжнісінька королева балу. Свято ж усе-таки! Чи варто говорити, що прощання було непростим - і для дорослих, і для дітей. Трішки теплого затишного щастя на Миколая – це так чудово. Адже, як писала Оксана Забужко: «Боженьку мій, і на все то треба вміння – бути хворим, бути самотнім, бути бездомним: все то мистецтва, і кожне вимагає хисту й труда.». І ще:

 

Як це дивно – дівчинка. Дитя.

Вираз невдоволення на личку.

Впорядкуйте спершу це життя –

А тоді, мовляв, мене і кличте.

Лялечко, людинонько, прости –

Світ, що не біливсь хтозна-відколи,

І батьків, що вкинули – рости! –

Наче помирати в чистім полі.