В Україні та країнах ближнього зарубіжжя за період з кінця січня до середини лютого цього року сталася критична кількість дитячих самогубств та спроб самогубств. Лише в Києві за один тиждень їх було п’ятеро. Відеокамера зафіксувала спокійне усміхнене обличчя загиблого 10-річного хлопчика, який майже урочисто вийшов на балкон 15-го поверху, зняв взуття, акуратно поставив черевики поряд із собою, викинув телефон, а згодом вистрибнув сам. Також в останні дні суспільство сколихнули новини про отруєння підлітків синтетичними речовинами. Окремі випадки отруєння закінчилися дитячою смертю. Такі випадки були зафіксовані у Київській, Черкаській областях, на інших територіях. Зокрема, у Черкаському регіоні страшна пригода сталася у місті Умань. Кіберполіція пов’язує ці випадки з діями деструктивних груп та популярних мережевих челенджів, як от челендж у мережі «Тік-Ток» - «скуштуй таблетки і подивись, що буде». Як гадає кіберполіція, судячи з усього, поняття смерті з подачі таких груп та у мережевих закликах зараз змінилося. На відміну від похмурої атмосфери "Блакитного Кита" і йому подібних, нинішня ситуація виглядає так, що діти йдуть на смертельні експерименти у стані певного душевного збудження чи навіть піднесення, так, ніби за останньою рискою їх чекає щось дуже інтригуюче, привабливе і омріяне.

Поряд із впливом груп смерті та мережевих челенджів, направлених на експерименти з психотропними речовинами, розглядається також версія впливу на психіку дітей популярного аніме "Зошит смерті" та похідних від нього екранізацій фільмів. У зв’язку з цим у середовищі фахівців продовжує обговорюватись тема сімейного виховання і сімейних стосунків. Побутує думка, що в хороших сім’ях діти не позбавляють себе життя. На жаль, слід зазначити, що остання хвиля дитячих самогубств, вчинених «з посмішкою на вустах», стосується саме благополучних сімей, де є багато батьківської любові та присутній хороший контакт між батьками і дітьми. Тож, можемо зробити висновок, що добрі сімейні стосунки ще не є запорукою для убезпечення дітей від сторонніх руйнівних впливів мережі.

Фахівці і батьки зараз задають багато запитань, серед них звучать запитання на кшталт - чи можуть подібні мережеві активності, ігри, челенджі чи аніме призвести дітей до смерті? Тобто, лише ці впливи, без інших обтяжуючих чинників? Як би це не прикро було усвідомлювати, але відповідь вочевидь є ствердною. Тема смерті завжди є дуже привабливою. У нашій культурі, де тема смерті табуйована, діти завжди будуть вирівнювати баланс. Будь-яка художньо приваблива подача смерті або «загортання» теми смерті у популярну «обгортку» підліткової культури будуть вкладати до душі дитини свої «зерна», які згодом можуть прорости. Особливо це може трапитись у випадках, коли відсутні прямі директиви з закликом «помри», адже підлітки не люблять директивного підходу. А ось таке «м’яке», еріксоніанське навіювання теми підростаюче покоління якраз сприймає більш охоче.

Також підлітки дуже чутливо реагують на «культурну порожнечу». Якщо символічна ніша смерті в культурі не буде заповнена належними відповідниками, підлітки прагнутимуть заповнити цю нішу самостійно.

Найголовнішим тут є питання «що робити?». Пробувати використовувати «старі рецепти» для нових викликів може бути не завжди ефективним. Недостатньо лише любити дітей та контролювати їх. Скільки би ми не любили своїх дітей, ми не можемо з певністю стверджувати, що до картини світу дитини потрапить лише той зміст, який би ми хотіли там бачити. Діти не є чимось «похідним» від нас. Одна з поширених помилок полягає в тому, що нібито діти та люди похилого віку не мають власної психіки, що зміст психіки дітей являє собою певну «ємність», куди батьки розміщують той чи інший виховний зміст. Але це не так. Вірніше, не зовсім так. Діти - автентичні, окремі особистості, зі своїми персональними особливостями та віковими завданнями. А також, як ми зараз вже розуміємо, зі своїми завданнями соціальної реконструкції, що вибудовують взаємов'язок таких важливих тем у суспільстві, як життя та смерть. Підлітки є надзвичайно чутливим важелем для перемикання уваги суспільства на витіснені та табуйовані процеси. Культура смерті в нас, на відміну від тої ж Японії чи Китаю, має відбиток заборони, і доторкання до тем горя, втрат, душевного болю та трансцендентності вважається в суспільстві чимось непривабливим чи навіть непристойним. Але до того часу, поки таке ставлення залишатиметься, юне покоління буде «притягувати» цю тему у соціум на своє розуміння і своїм, часто деструктивним, способом.

Здається, що нинішня ситуація зі смертями дітей ставить перед нами не лише особисті та сімейні, а й соціально-культурні завдання, які потрібно вирішувати.

Серед «гарячих запитів», що надходять психологам та іншим спеціалістам, трапляються й такі, де батьки вказують, що вже володіють інформацією про небезпечні захоплення їхній дітей, що вони, як батьки, вже знають, що діти наразі захопилися темою смерті, ведуть відповідні ігрові записи чи дивляться сюжети на цю тему. Але ні спроби досягнути домовленостей, як і б надали безпеку, ні намагання заборонити переглядати відповідний контент, на жаль, з дітьми не спрацювали. Що робити у такому випадку, запитує, зокрема, мати дівчинки-підлітка. Дівчинка нещодавно повідомила матері, що збирається вести «зошит смерті». Запитання непросте, і на нього немає однозначної відповіді. Можна піти шляхом зовнішнього контролю і посилити тиск на дитину, відібравши всі гаджети чи навіть паперові записники та забезпечити щогодинний, щохвилинний нагляд за дитиною. Однак, попередні прогнози щодо вирішення ситуації таким чином не є цілком сприятливими. Адже через застосування будь-яких силових прийомів найперше, що страждає, це контакт та довіра між дитиною та дорослим. У такій ситуації втрата довіри може бути катастрофічною. Хоча, природно, є ситуації, де можуть бути ефективними виключно такі дії. Чим примітна для нас ця конкретна ситуація? Ми бачимо тут значний ресурс довіри між матір'ю та донькою, адже донька довіряє матері і ділиться з нею своїми підлітковими таємницями. Це чималого вартує. У цій ситуації важливо опиратися на ті ресурси, які вже є, тому мати могла би спробувати разом з донькою долучитися до перегляду та обговорення неоднозначних сюжетів, до заповнення різних тематичних зошитів, тощо. У цій ситуації у матері, принаймні, буде певний контроль над ситуацією, збережений контакт та спосіб «м'якого» впливу на дитячі уподобання та активності. І знову ж таки, відкритим залишається питання – скільки часу є у матері, щоб разом з дитиною «пізнавати» складні теми і при цьому не ризикувати? Чи буде цього достатньо, щоб донька все-таки не розпочала небезпечні експерименти, попри добрі стосунки і задовільний контакт? Іноді відповідь на такі питання складно знайти самотужки, тож розумним рішенням буде звернутися до відповідного фахівця чи залучити до ситуації коло людей, які можуть допомогти. В будь-якому випадку, небезпечні дитячі захоплення є системною проблемною, яку складно вирішити одній людині чи на якомусь одному рівні.  

Також фахівці цікавляться, як подібні явища можна профілактувати. У зв’язку з цим хочеться нагадати, що смерть, так само як і життя, є екзистенційною даністю, і «виставити» на неї «заборону» навряд чи вдасться. Це буде так само складно, як заборонити людині відчувати ті чи інші почуття, як от радість, горе, сум, сум’яття чи злість. Мова має йти, скоріше, про емоційну грамотність дорослого, на прикладі якого діти зможуть копіювати зразки здорової поведінки та адаптивного поводження зі своїми власними емоціями та переживаннями. «Замітання» теми «під килим» може лише розпалити уяву підлітка, який за своєю природою прагне «перевірити» всі існуючі у його досвіді заборони. Парадокс профілактування полягає в тому, щоб «впустити» «незручну» тему до культури, в якій перебуваємо. Запитання можна задавати таким чином: як тема смерті, втрат, відчаю, печалі та злості представлена в культурі сім'ї/групи/організації? як сім'я/група/організація поводиться з негативними переживаннями? чи надає достатньо часу та підтримки особам, які є в таких переживаннях? чи застосовуються до негативних переживань заборони чи окремі приписи? якщо застосовуються, то які (наприклад, це можуть бути приписи «не плач», «не плач на людях», «зберись»,  «не злись», «тобі має бути соромно», «ти винний») і т.п. Якщо відповідь нам дасть зрозуміти, що тема витісняється, негативним переживанням немає місця, а людям, які проходять через такі переживання, не надається належна підтримка та час для відновлення, то прогноз поганий.

Розглянемо ще ряд психолого-педагогічних умов, які дозволять батькам убезпечити перебування дітей у мережі Інтернет та інші їхні захоплення. Серед таких умов особливо виділяють раннє задоволення потреб дитини, насамперед, потреб в приналежності, досягненні, автономії, вихованні та розумінні. Важливою є уміння дорослого контейнувати складні та насичені емоції дитини, його допомога у зміцненні сили дитячого «я», підтримання позитивного «я-образу». Цінним у стосунках є навчання дитини побудові та утриманні персональних кордонів, опорі на власне «я», розумінні власних потреб, розрізненні «я» і «не я». Найсприятливішою у спілкуванні вважається все-таки діалогічна настанова, яка дозволяє висловлювати як свої потреби, так і чути іншого, будуючи взаємодію саме на такій основі. Також психологи роблять наголос на побудові якісного триваючого контакту з дитиною через близькість, ігри, спільне проведення часу, сімейні та групові традиції та ритуали. При цьому фахівці рекомендують розширювати репертуар ставлень до таких складних тем, як тема смерті, вмирання, втрат і горювання через кроскультурний підхід, запозичуючи різні зразки поведінки з інших культур. Батькам також варто пам’ятати, що для дітей актуальною є потреба проживання так званих трансових станів, станів зміненої свідомості, які ми можемо спостерігати, коли діти гойдаються на гойдалках, плигають з «тарзанки», катаються на каруселях, спускаються з гірки, танцюють, бігають чи граються в рухливі ігри. Якщо таку потребу не задовольнити доступним і прийнятним способом, у дитини буде зберігатись спокуса задовольнити її деінде і не завжди в безпечний спосіб. Наприкінці ще раз можна наголосити на постійному батьківському супроводі, який, одначе, різниться, від батьківського контролю, про що вже говорилось вище. Якщо ж батьківський супровід буває неефективним з різних причин, спеціалісти радять подбати про присутність у житті дитини особи, яка б виконувала роль наставника. Разом з тим, батьки не можуть напряму контролювати чи впливати на такі суспільні інституції, як фармація, засоби інформації та зв’язку, культура, і особливо підліткова культура. Для вирішення питання дитячої безпеки на системному рівні потрібні системні рішення і зміна цілої суспільної парадигми.

Артеменко Тетяна, 18.02.2021