Спробую відреагувати на тему роботи шкільного психолога з сексуальним насиллям. Якось у одній із гугл-груп з'явилася історія про те, що «дев'ятирічну дівчинку супроводжувала шкільний психолог для того, щоб вивести «на чисту воду схильну до брехні дівчинку, котра обмовила вітчима» - і що, мовляв, із цим робити? Можливо, запопадливому психологу просто не вистачило досвіду?

Справді, у роботі зустрічаються ситуації, чи то винесені на супервізію, чи такі, які випливли у площину публічності, у яких психолог представлений не у своїй професійній ролі.

Думаю, що вибір такої ролі, як «психолог-прокурор» (котрий прагне вивести на «чисту воду») – це не брак роботи з незнайомою темою чи ще там щось, адже будь-яка ситуація в роботі є унікальною і в якомусь плані «новою». Установки, з яких вибирається роль, коріняться глибоко в самій особистості психолога і, власне, є предметом роботи для самоусвідомлення та особистісних змін.

Такі установки зустрічаються досить часто, і коли пробуєш зрозуміти сенс такої поведінки фахівця, то доходиш до думки, що психолог має певну фантазію про те, що тільки знання ФАКТІВ, опора на зовнішню реальність допоможе йому «вірно» провести роботу.

Але у ситуації травматизації через пережите насильство у людини якраз настільки «плутаються файли», що вона часто взагалі не здатна відтворити ситуацію ні у хронологічному плані, ні у правильній подачі фактів. Наслідки можуть «наїхати» на причини, події фрагментуються і розташовуються у психіці у довільному порядку, фантазії підміняють реальність, а сама реальність часто взагалі витісняється через її нестерпний для психіки зміст. Але ж ми пам’ятаємо, що для людини реальним є те, що є реальним для її психіки. Тож для психолога було би цілком логічним працювати з тими душевними проявами, які нам якраз і представляє клієнт. Адже для клієнта пред’явлений матеріал є істинним!

Для розвитку власної прикладної компетентності психологу не варто забувати про те, що предметом його роботи є ПСИХІКА людини, а не інші феномени типу встановлення ІСТИНИ (це повноваження слідчих органів) чи турбота про МОРАЛЬ людини (це компетенція поліції моралі) і т.п. Можна зауважити, що навіть у роботі з патологічною психікою спосіб приєднання є чи не найефективнішим. Про це можна багато у кого почитати, починаючи від того ж Юнга.

Я сама у своїй роботі, ще будучи психологом-початківцем, стикалася з «перекручуванням» реальності у травматиків. Я не розуміла, як з цим працювати, але для мене все ж залишалося важливим, у якій ідентичності я перебуваю, і якось вистачало тями не перетворитися на поліцейського, слідчого чи якогось там псевдо опікуна. Я рухалася у своєму контакті з людиною до того місця, до якого мене пускали. І якщо у роботі випливали якісь сильні почуття, ми пробували з ними щось робити. А факти ми залишали «на потім». Іноді робота завершувалася, а до фактажу ми так і не доходили. Якщо бути уважним до клієнта, він часто сам нас «вчить» тому, що нам потрібно знати у роботі з ним.

Була у мене така ситуація. По школі розлетілись нехороші слухи про начебто сімейне сексуальне насилля над дівчинкою-семикласницею. Назвемо її  Галина. Так от, заходить до мене Галина і заявляє, ледве переступивши поріг кабінету: «Я би хотіла з вами поговорити, але при одній умові, що ви не вимагатимете мене «ні в чому такому» «зізнатись». Мені зараз і так погано, а тут ще всі вчителі в один голос виривають з мене якісь «зізнання», подруги почали перешіптуватись… ну, ви розумієте… Як мені бути далі у школі з усім цим?». Ось такий був поворот. «Про школу» ми і працювали. І трохи працювали «про це», як ми його назвали. Так було зручно для дівчинки. Вона не могла називати речі своїми іменами, користувалася більше займенниками, і коли хотіла щось мені повідомити чи запитати, то переважно не говорила, а малювала. Особисто для мене в цій ситуації було важливим те, що у Галини на той момент просто був поряд той, хто її приймав, підтримував, «не ліз у душу». Як потім виявилося, для клієнтки виявилися корисними здобуті навички взаємодії з дорослими та ровесниками в ситуації вторинної травматизації, коли вона фактично була піддана цькуванню. Дівчина могла тепер давати відкоша усім, хто пробував «розводити бруд» про її життя та про неї саму. Прикро про це говорити, але Галині довелося навчитися протистояти навіть окремим учителям, які з гарячковою зацікавленістю переслідували її своїми розпитуваннями. Очевидно, цінними для Галини були і моменти, коли ми обговорювали «це». Час від часу вона задавала запитання, які звучали як «що ви про це думаєте?». А потім уважно слухала. Гадаю, якби ця ситуація трапилася зі мною тепер, двадцять років опісля, то з висоти свого досвіду я змогла би більше допомогти дівчинці. Але й на тоді я вважаю, мені вдалося залишитися в рамках професії та не ґвалтувати далі персональні границі клієнтки, які вже й так з усіх сторін були атаковані.

Справді, складні ситуації з практики часто насправді стають тими «проявниками», які «витягують назовні» всі «виверти» ідентичності спеціаліста. Чому це трапляється?

У ВУЗах ніяких таких навичок у психологів не розвивають. Для практикуючих психологів не набув поширення інститут супервізорства. Лише частина приватників, які «живуть» з практики, долучаються до певних навчальних чи супервізійних проектів. А у шкільних психологів ситуація взагалі кричуще нерівноважна – замовлення на послуги надходить від одного (від батька чи від педагога), платить за це інший (держава), а перевіряє третій (адміністратор чи інспектор). Плюс невелика деталь – той, хто перевіряє, не уявляє, як це робити, адже він – чиновник. Дитина ж, тобто, саме той, хто має отримувати психологічну допомогу, часто опиняється лише в кінці списку.

Черкаський обласний центр практичної психології і соціальної роботи у своїй роботі торкається цих та інших тем, проводить навчання, супервізії, упроваджує різноманітні програми, надає консультації та матеріали. Запрошуємо на наш сайт, відповімо на ваші запитання, будемо раді спілкуванню. ©Т.Арт