Артеменко Т.Б. До питання формування ненасильницької поведінки в закладах освіти // Запобігання насильству та екстремізмові в молодіжному середовищі: Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції (15 березня 2011 року, м. Херсон) / за ред. В.М.Великого, С.О. Моїсеєва. – Херсон: РІПО, 2011. – 228 с. – С. 6 – 7.

УДК                                                                                                              Артеменко Т.Б.

 ДО ПИТАННЯ ФОРМУВАННЯ НЕНАСИЛЬНИЦЬКОЇ ПОВЕДІНКИ В ЗАКЛАДАХ ОСВІТИ

(за результатами регіонального дослідження питання ставлення дітей та дорослих до проблеми насилля)

Черкаським обласним центром практичної психології та соціальної роботи у 2009 році було проведено опитування серед учнів, педагогів та батьків на предмет ставлення до протиправної поведінки молоді.

Дослідження проводилося у 9-ти регіонах Черкаської області у 24 навчальних закладах. В опитуванні взяло участь усього 1154 респонденти (з них учнів 9-х, 10-х та 11-х класів разом 891 особа, дорослих (педагогів та батьків) - 263 особи).

Опитування виявило, що дорослі приписують позитивне ставлення до застосування сили кожній шостій дитині, однак лише 9,4 % школярів згідні з цією позицією.

На запитання «Чи були випадки, коли після перегляду певної передачі, художнього фільму (або гри у комп’ютерну гру) з елементами жорстокості, насильства, Ви або Ваші друзі (Ваші учні (Ваша дитина)) вчиняли агресивні та необдумані дії стосовно інших людей?» відповідь «ні» дали 63% опитаних дітей і лише 35% дорослих. Отже, можна припустити, що значна частина дітей не пов’язує агресивні та насильницькі дії з попередніми впливами на їхню психіку чи психіку товариша, тобто, не рефлексує явище, більше того, діти можуть не ідентифікувати певні психологічні впливи кіно, телебачення чи електронних ігор як такі, які носять насильницький зміст. До того ж, і дорослі і діти загалом можуть неправльно ідентифікувати явище насилля.

Посередником у вирішенні "шкільних" конфліктів респонденти найчастіше називають класного керівника. Після нього ідуть психолог та соціальний педагог (відповідно 2-а та 3-а позиції). На рахунок 4-ої позиції думки розходяться: і учні, і дорослі відповідно приписують посередницьку роль саме собі. Останні сходинки займають директор та заступник директора з виховної роботи. Так, показовими у переліку є верхні позиції, які посіли спеціалісти психологічної служби. Такі дані свідчать не лише про реальну медіацію, яку спостерігають учасники навчально-виховного процесу з боку психологів та соціальних педагогів, а також, зрозуміло, і про певні очікування щодо спеціалістів служби. При цьому дещо насторожує перебування адміністративних фігур на останній медіативній сходинці, особливо з огляду на дані анкетування дорослих. Адже відомо, що якщо виходити з пірамідального принципу побудови організаційної структури, більшість організаційних конфліктів неможливо вирішити на тому рівні, на якому вони виникли. Незалежно від природи організаційного конфлікту останній, як показує практика, майже завжди зводиться до незбалансованості робочого місця працівника, включаючи його посадові обов’язки. А контроль за виконанням останніх, як ми знаємо, покладений на адміністратора закладу чи організації. Тож, це якраз та ситуація, коли виробничий конфлікт можна і потрібно долати «згори», але чомусь багато керівників самоусуваються від наведення «емоційного ладу» в колективі, залишаючи питання навіть застарілих конфліктів на розсуд самих конфліктуючих сторін. Подолати подібну ситуацію може розвиток психологічної компетентності керівників навчальних закладів.         Кардинально розходяться думки дітей та дорослих з приводу відповіді на запитання про навчання у закладі способам розв’язання конфліктів: тільки 18 % дорослих дає позитивну відповідь, хоча діти, для порівняння, дають 58 % відповідей «так». Очевидним при виборі розвивально-просвітницької роботи, що здійснювалася у навчальних закладах, є надання переваги учнівському контингенту. Однак, таке навчання доцільніше проводити у змішаних доросло-дитячих групах, опираючись на роджеріанські підходи, адже питання конфліктів у системі «учитель - учень» залишається вкрай актуальним.

Такі явища, як приниження вчителем гідності учня та приниження з боку однокласників не сприймаються дітьми однозначно як насильство: думки учнів щодо цих явищ як можливих насильницьких чи ненасильницьких розійшлися майже наполовину. Не відносять дві третини дітей до насильства і постійний глум учнів над однокласником; більше того, таке ставлення не вважає насильством половина опитаних дорослих! Хоча, якщо такі дії вчиняються учителем, дорослі одностайно це засуджують. Останні дані наштовхують на наступні висновки. По-перше, ми можемо помітити подвійний моральний стандарт у ставленні педагогів до насилля, який можна розглядати як позицію: «не маю права робити сам – дозволяю робити іншому». Таку позицію можна розглядати як компенсаторну та кваліфікувати як непряме насилля з боку педагогів. І по-друге, явище цькування, чи т.зв. мобінгу (у опитувальнику звучить як постійний глум над однокласником) має погані шанси на подолання, тому що у світоглядній картині опитуваних не розцінюється, як таке.

Отже, можна стверджувати, що ні дорослі, ні діти не можуть цілком ідентифікувати вияви насильства у мікросоціумі, а, значить, проблематичними є перспективи його подолання. Адже, як відомо, першим кроком до оволодіння явищем є його називання.

Так, А. Р. Ратінов [1] називає серед інших причин групову солідарність одним з найбільш поширених мотивів агресії. Спонукувана мотивом групової солідарності агресія спрямована на одержання схвалення з боку референтної групи для завоювання в ній бажаного статусу, іноді він реалізується також під впливом фактору групового тиску [2]. Враховуючи це, вважаємо перспективним напрямок роботи, спрямований на вивчення та корекцію у закладах освіти внутрігрупових та міжгрупових стосунків з урахуванням мотиву групової солідарності як одного з основних агресивних мотивів.

Більшість учнів вважають, що викладання просвітницького курсу для молодших школярів "Поведінка і закон" здатні привести до зниження кількості правопорушень і злочинів, що скоюються неповнолітніми, хоча доцільність такого курсу бачить тільки третина дорослих. При цьому жодна зі сторін не піддає сумніву відповідальність батьків за виховання дітей.

Відповідаючи на запитання «Хто в першу чергу має стати на захист дитини, котра постраждала від насильства в сім’ї?», дорослі найперше назвали позицію «педагоги навчального закладу», діти ж - працівників міліції (у педагогів міліція на 2-й позиції). Педагогів діти розташували на 3-му місці, 2-е ж місце віддали працівникам служб у справах дітей, 4-е та 5-е місця усі респонденти відвели представникам громади, в якій проживає сім’я, та представникам громадських організацій відповідно.

Підсумовуючи наше дослідження, назвемо позиції, які ми пропонуємо для формування ненасильницької поведінки в закладах освіти: 1. Корекція мотиваційно-світоглядних установок учасників навчального процесу. 2. Ідентифікація насильницької поведінки. 3. Розвиток психологічної компетентності керівників навчальних закладів та педагогів. 4. Навчання засобам конструктивного поводження у змішаних доросло-дитячих групах. 5. Викладання відповідного просвітницького курсу у навчальних закладах.

Література

1. Ратинов А. Р. К ядру личности преступника // Актуальные проблемы уголовного права и криминологии. — М., 1981. — С. 67–86.

2. Ситковская О. Д. Мотивация агрессивного поведения несовершеннолетних преступников // Насилие, агрессия, жестокость. Криминально-психологическое исследование. — М., 1990. — С. 88–98.

3. Bandura A. Aggression: social learning analysis. — N.Y., 1973.