Ми, котрі пережили смерть дітей, хотіли вірити у публічні казки, але життя показало болючу правду. Нам обіцяли, що все мине і більше не буде боліти. Але цього не сталося.

Біль не зникає. Ні вчора. Ні сьогодні. Ні завтра. Ми просто розтягнули свої шкірки, щоб умістити всю кількість жаху, який ми відчуваємо.

До речі, у моделі Кюблер-Росс ні слова не сказано про жах. Також у ній немає ні слова про любов. Але любов і жах – то все, що ми відчуваємо.

Світ вже більше двох десятків років користується не кюблеріанською, а двоколійною моделлю втрати, яка просто показує, як танцювати над прірвою. Модель не запевняє нас, що горе мине. Навпаки, вона говорить, що біль втрати – це назавжди. А ще вона вчить маневрувати, коли дуже боляче.

Шведи, норвежці, ізраїльтяни та інші розумні люди вчать батьків-сиріт правильно спілкуватися з померлим та підтримувати з ним сердечний зв'язок. Вам не почулося.

Про післятравматичне зростання зараз може говорити лише той, хто не поважає професію і своїх клієнтів.

Про вторинну вигоду після втрати ризикне заїкнутися хіба що представник старої заскорцюблої психоаналітичної школи, який здавав екзамен на сертифікат ще у припудрених буклях вісімнадцятого сторіччя і таких же оксамитових нафталінових панталонах.

Зигмунд Фрейд, коли втратив дочку Софі, не міг більше повноцінно працювати. А ще він взяв свою стару роботу «Печаль і меланхолія» і вніс туди правки, коли зрозумів, як насправді людина проживає втрату. Вийшло, що в житті травма проживається не так, як у книжці. Адже робота писалася, коли дочка ще була жива.

Ірвін Ялом написав блискуче оповідання, як героїня змогла впоратися зі втратою і якою вона стала врешті усміхненою і залученою до життя. Але коли у Ірвіна померла дружина, то все чомусь пішло шкереберть. Нічого з написаного не діяло, і Ялом публічно оголосив, що припиняє свою практику, адже він не справляється.

Міжнародні діагностичні класифікатори розладів всерйоз описують страждання горюючих, а досвід американських та європейських країн говорить про те, що люди, які знаходяться в горі, отримують лікарняні та інвалідність. Принаймні, пацієнти можуть вибрати, працювати далі чи припинити. Також вони можуть вибрати евтаназію в особливо тяжких випадках. У нас же цього вибору немає. Ми мусимо жити і працювати, навіть якщо до цього більше абсолютно не здатні. Ви пробували звернутися до лікаря зі скаргами на горе? Я – так. Лікар запропонувала насморк, тому що горе – не привід для нездужання.

Нам не можна допомогти ні на якому з існуючих застарілих рівнів. Але з нами можна розділити наш біль. Звісно, при умові, що ваша шкурка так же гарно тягнеться, як і наша. Саме тому нас не хочуть брати в роботу спеціалісти, або ця робота дуже погана. Адже ніхто не хоче порвати свою шкірку. Це зрозуміло. Хоч і несправедливо.

2023-04-02 #Tatiana_Art