#насильство #ЗУПИНИТИнасильство #ENDviolencе #зцілюючі_історії

Мені вже недовго залишилось. Тому хочу зробити сoming out of the closet. Але не «той самий». Не гендерний. Я говоритиму про насильство. Хочу випустити з шафи привида, який душив мене все життя. Це було в третьому класі. Вчитель – Артеменко Наталка Онопріївна (не родичка, якщо що). Лідер класу – Демченко Світлана. Лідер ще з дитсадка. Найкращу ляльку завжди забирала вона, а потім видиралася на стілець і показувала по черзі пальцем на дітей, кому який іграшковий непотріб дістанеться. Діти улесливо посміхалися і з вдячністю забирали неліквід. Я відходила вбік і з огидою це спостерігала. Думаю, типаж зрозумілий. Наступний герой історії - наш вічно непосидючий «шустрик» Вітя Лимар. Дитина без поворотів і стопів, безпосередня, смішлива, чорний, як жучок. Матір його називали циганкою, а його – циганчуком. Ще один герой - Вася Рижик, смішний хлопець з рижим ластовинням і завжди здивованими очима. А всього у класі - тридцять шість осіб дітей. Немаленький такий клас. І от ситуація – Вітя бешкетує на уроці, вчителька хапається за серце, інсценізує напад, підкликає Світлану, вони перешіптуються, і далі Світлана дає команду фас. Клас, як заводні солдатики, підхоплюється і кидається до Віктора. Віктора б'ють. Б'є весь клас. Під час уроку. У присутності вчителя. В радянській школі. У двадцятому сторіччі. В одній з «кращих» світових систем освіти. Клас б'є Вітю довго і з задоволенням. Він вже лежить на підлозі і не ворушиться. Лише на кожний удар носаком відповідає глухим кряканням. Але ніхто вже не може зупинитись. Тіло Віктора перетворюється у криваве місиво, з носа йдуть рожеві бульбашки. Дівчата верещать від захвату. Хватають у руки, що поважче, і наносять удари цим. Б'ють смачно. Осторонь стоять дві особи – я і Вася Рижик. Ми не б’ємо. Це не залишається поза увагою. Мені вкладають у руки важкеньку стопку книг – на, бий! Що таке, Танька? Що за діла? Чого стоїш? - Не буду бити! – штовхаю я у груди цю потворну мілкотню. Віктор в цей час повзе у коридор до води. Там фонтанчик. Доповзає, падає обличчям у тазик з водою. Вода відразу стає червоною. – Бе-е, бе-е – гидяться дівчата, підскакують до нещасного, хватають за волосся і занурюють обличчям у воду. Тримають. Регочуть. Віктор захлинається, відбивається. Виривається, повзе до виходу. Скочується по сходах з ганку. Клас улюлюкає. На підлозі через увесь клас і коридор – мокрий слід від крові і води. Мене нудить. Крутиться голова. Не дуже розумію, де я. Дзвенить дзвінок, уроки закінчились. Я йду додому. Роблю гак у бік Вітиного двору. Зустрічаю там його матір. Йдіть, кажу, шукайте свого Вітю, його побили, він десь біля школи, він поліз у кущі, я не знаю, де він. Мати біжить, знаходить Вітю. У Віті – травма голови. Мати учиняє вчительці скандал. Є двоє свідків побиття – я і Василь Рижик. Василь теж розповів Вітиній матері. А двоє свідків – це вже не жарт. Що скаже районо? У вчительки земля під ногами горить, що називається. Вона жаліється класові. Клас влаштовує мені і Рижику бойкот. Я переступаю вранці поріг школи і потрапляю у «міцне» «дружнє» коло однокласників. Плече до плеча, муха не пролетить. Коло стискається і рухається на мене. Відбувається розправа. Наступна черга – Васьки. Васька не розуміє, він стоїть, кліпає своїми світлими віями, крутить головою, шукаючи очима шпарину, щоб вирватись. Але не вирвишся. «Катюзі по заслузі». Цебто катюги – це ми з Ваською. А зовсім не клас. Вони - втілення усіх чеснот і найкращі діти. Вони люблять вчительку, а ми не любимо. Тому ми маємо бути покарані.

Я не ходжу на зустрічі однокласників. Але це ще не вся історія. Розкажу, у кого як склалося життя.

Світлана стала вчителькою молодших класів. Тепер вона може знущатись над дітьми, скільки хоче, «не відходячи від каси». Коли нема кого гризти, наприклад, під час канікул, вона підгризає дома чоловіка. Віктор розбився на мотоциклі – травма голови цього разу виявилась несумісною з життям. Двох травм – дитячої і дорослої - виявилось забагато. Василь став хорошим сім’янином і надійним товаришем. Особисто я стала психологом. А ще трохи встигла побути мамою. Сина свого я недавно поховала. Знайшла його щоденник. Над ним знущались у школі. Я не знала усіх подробиць. Мені жаль. Він міг би прожити інше життя. Як і я. З тіткою Оленою, Вікторовою матір'ю, ми тримаємо контакт. Разом плачемо і сміємось. Відвідуємо могилки своїх синів. Ви спитаєте – а що тут терапевтичного в цій історії? Що в ній хорошого? Адже всі померли, а інші залишились падлюками. І знаєте, що хороше в цій історії? Хороше те, що є ті, хто вижив і об'єднався. Ми вижили, щоб сказати «ні» людям з нелюдською подобою. Щоб сказати це один раз і потім не втомлюватись повторювати. А ще знаєте, що цілющого? Що я можу це розказати.

А давайте подивимось, скільки нас, таких, які кажуть «ні» нелюдському в людині?

Всі імена справжні. Школи – теж. Школи називаю - Старосільська середня школа імені Пушкіна, Черкаська загальноосвітня школа номер п'ятнадцять.

Додаю фільм «Клас» (Естонія, 2007). Двадцять один і старше. Шок-контент! Для перегляду в групі спеціалістів

2023-04-22 #Tatiana_Art